Ботанік у кедах 4. Остання електричка на Гребінку

Світлина від Olexii  Kovalenko.

Дякуючи неймовірним автобусним перевізникам, які відмінили наш рейс, ми стали учасниками атмосферного квесту “Остання електричка на Гребінку”.

Перше, що кинулось в очі – це масштабність івенту. Організатори зафрахтували автентичний транспортний засіб епохи пізнього палеоліту. Саме ці гуркаючі залізяки охороняли житла наших предків від зграй розлючених мамутів.

У події задіяні сотні акторів. Вони реалістично імітують поведінку маніяків, алконавтів, наркотів та молодших наукових співробітників.

Є ключові персонажі – це Надавачі Послуг. Вони мають підвищену габаритність через рарний айтем – хіпстерські торбинки в клітинку, мішки, в які цукор фасували ще Терещенки. Ці люди зроблять для Вас усе. Хочете соковитого біляша? Без проблем. У нас просмажка від медіум до рар та “мяв”. Треба газета “Вісник гомеопатії та зняття вроків”? Є всі випуски за цей та наступний рік. Хочете збагаченого урану? Це у іншої жіночки, вона зараз в третьому вагоні. Єдине чого вони не можуть – це не відтоптати Ваші кеди в радіусі дії їхніх екологічно чистих кравчучок.

Пасажири поклоняються Надавачам Послуг. Вони говорять до них виключно pa-russki, безперечно лінгвістам треба виокремити цей спосіб комунікації в окрему мовну родину.

Єдиний невід’ємний атрибут пасажира – не квиток. Їх тут насправді майже немає. До касти пасажирів Вас відносить його величність їдло. Складається враження, що Жовту Стрілу електрички саме воно приводить у рух. Сів – заточи бутер! Веган – давись своїм яблуком й не зізнавайся про це нікому.

Коротше, потрясне дійство. Всім рекомендуємо! Це одні з кращих трьох з половиною годин у житті!

Ботанік у кедах 2. Вирлиця

Нормальні сім’ї ходять в походи, але коли в сім’ї завівся ботанік, то ви все це називається польовими виїздами, експедиціями та навіть вінтажно – екскурсіями.

Середина серпня – це чудовий час для дослідження заплавного ефемеретуму – чудернацького типу рослинності. Його формують дрібні карлики рослинного світу, які ловлять свій короткий хайп на відмілинах водойм з моменту оголення дна до перших морозів. Не встиг відцвісти та відплодоносити – твої проблеми. Така жорстка реальність сукцесійних сутичок у межах заплави.

Звісно, цю рослинність я почав досліджувати не через її дивний тип вегетації, надзвичайну поліморфність домінуючих видів чи неймовірну рідкісність багатьох представників угруповань. Все виключно через те, що в системі еколого-флористичної класифікації таку рослинність відносять до класу Isoёto-Nano-Juncetea. Тобто я теж займаюсь нанотехнологіями, якщо Ви розумієте про що я.

Світлина від Olexii  Kovalenko.

Отже, ми як завжди проспали час виїзду, швиденько зібрались й о 11:00 почали свій шлях, спостерігаючи за тим, як сонце перетворює Київ на величезну пательню. 599-а маршрутка – це 6 гривень за проїзд та хаотично-рандомне пересування вулицями за повелінням логіки божевільно логіста. Але мільярд годин і ми на місці – озеро Вирлиця розставляє свої гостинні обійми. Перше, що вражає тут повністю – це кілограми, центнери, тонни сміття.

Світлина від Olexii  Kovalenko.

Вирлиця – це місце для мізантропів, диктаторів та маніяків. Саме тут найлегше зненавидіти людську расу, прописати ідеологію тоталітарної секти, тут можна навіть стати екоблогером!

Коли намагаєтесь не потрапити в ароматні кульки використаних підгузків – головне не вступити в залишки королівського сніданку аристократів на березі озера.

Ви можете легко порахувати кількість трапезників за одноразовими тарілочками, пластиковими скляночками (сорі за антикаламбур) та пляшечками горілочки (пустими звісно). Про те, що розкішний сніданок відбувся сьогодні свідчать свіжі плями кетчупу, який ще не засох на палючому серпневому сонці.

Ви пересуваєтесь далі, мереживо стежок веде крізь невеличкі піщані пляжі з популяціями відпочивальників, столики та ряднинки в кущах, де можна зустріти працівників усіх професій, що убивають останні дні своєї відпустки у лаунж-зоні Вирлиці.

Ми серйозно злякались, коли побачили лежачу літню огрядну жінку й у її найближчому оточенні близька 40 голубів. Вони живилися їжею з ряднини жінки та безпосередньо ходили по ній. І, коли кількох з птахів вона відігнала сонним рухом ноги, ми зрозуміли, що все добре – це просто голуботерапія.

Окрім сміття, турбувала інша річ – відсутність самого об’єкта дослідження. Левова частка берегів озера заросла очеретом, який не пускає у свій світ заплавних ефемерів. На піщаних ділянках володарюють ноги пляжників, які або знищують всю рослинність, або витоптують її до стану Polygono-Poёtea, це милі сільські газончики зі споришу, подорожника та однорічного тонконогу. Ряд сприятлих оселищ були вкриті сажею, чи то тут вивергався Везувій, чи відбувалась ядерна війна чи хтось цілеспрямовано спалював десятки шин та іншого непотребу.

На безриб’ї я почав описувати угруповання обліпихи. Це дерево – справжній король Вирлиці. В деяких країнах світу обліпиха є дуже агресивним видом-вселенцем.

Світлина від Olexii  Kovalenko.

І це була моя перша зустріч з результатами успішного вторгнення цього милого, але колючого дерева.

Проте, одна зі стежин, де пластиково-паперових здобутків цивілізації було трішки менше ніж по коліно привела нас до невеличкої піщаної відмілини, що була вкрита низькорослим знайомцем – ситнягом жовтуватим. Я описував його надзвичайні угруповання в НПП «Пирятинський», але зі столичними аналогами ще не був знайомий (лютий сором!). Стрілка настрою різко побігла угору. Навіть наступаючи на колючі плоди карантинної рослини ценхруса, не відчувалось жодного болю.

Світлина від Olexii  Kovalenko.

Ми присіли на величезну тракторну шину та насолодились краєвидом на сміттєспалювальний завод «Енергія». У наступних міжочеретяних гаванях трапилось кілька нано-угруповань смикавця бурого (one love). Чим ближче ми наближались до сміттєспалювального заводу, тим моторошнішим ставав ландшафт. Ще більше сажі та попелу, дивовижні споруди безхатченків, піна від поверхнево-активних речовин 20 см завтовшки, розвалені кладки рибалок і колючий дріт сміттєпожирального монстра.

Світлина від Olexii  Kovalenko.

У безпосередній близькості до останнього стрімкий спуск вивів до напрочуд гарного місця з пофарбованими столиками, мангалом та всього кількома пластиковими тарілочками на фоні. А значить настав час обіду. Семирічний Риток їв свій суп з термоса, ми – напівтеплі знебарвлені макарони (природні фарбники – ви справжні зрадники) з хрумкими перцями, неперевершений десерт – хліб плюс мигдальове масло (дякуємо США за україно-американські проекти!). З точки нашого привалу можна насолоджуватися найкращими муралами Харківського масиву.

Світлина від Olexii  Kovalenko.

Після арт-хвилинки ми йшли далі. Сонце пекло нещадно й нарешті ми осягли просвітлення. Ми знайшли відповідь на питання «Як довго йти Україні до світлого майбутнього?». Власне, відповідь була написана на ржавій трубі невідомим пророком.

Світлина від Olexii  Kovalenko.

Й ми пішли далі. Ми пізнали специфічні смаки киян. Вони люблять 50 відтінків зеленого на воді, 30 консистенцій мулу та величезні зборища качок. Саме тому в цих місцях влаштовуються епічні купальні з дітьми.

Ближче до станції метро «Вирлиця» заплавний ефемеретум відновив свої права. Я нахилявся над ним, ставав навколішки та врешті повз над ним, коротше, всім оточуючим такий метод виконання геоботанічних описів дуже подобався !

Світлина від Olexii  Kovalenko.

Угруповання з ситником жаб’ячим, а потім з ситником ропуховим зробили цей день. Але не для молодих матусь у час світлого релаксу, маленька дівчинка Даринка дуже не хотіла спати й відтягувала момент смакування світлого лагеру. Даринко, досить бути таким егоїстом й цінуй час, коли тобі пропонують поспати, врешті-решт!

З гнітючо-переможним настроєм ми полишали озеро Вирлиця. Здавалося, що декаданс сміття з пластикової плоті та крові буде з’являтися нам у нічних жахах. Але ні. Ми виконали норму, зробили 20 геоботанічних описів, а значить можемо спати спокійно…

Ботанік у кедах 1. Мертвий ліс та веселка


Коли рано-вранці під нестримним потоком сонячних променів асфальт перетворюється у в’язке пластилінове місиво, дерева відкидають розпечену тінь, а градусник стрімко відправляється в клуб «Кому за 30» – саме час прямувати на польовий виїзд.

На Вас там будуть чекати справжні фанати – милі зграйки ґедзів та оводів, кудлаті хмарки комарів та сріблясті шалики з кілограмів павутини, яку старанно розвішали по абсолютно всім гілкам дерев восьмилапі створіння. Саме ці приємності, а також абстрактна необхідність картування біотопів НПП «Пирятинський» гнали нас батогами вперед.

Асфальт змінився щебенем, щебінь польовою вкатаною грунтівкою, яка переросла згодом у філіал піщаних дюн з пустелі Сахара. Саме тому, наша геоботанічна команда перейшла в піший режим й почала прочісувати лісовий масив під понурими поглядами юних грибів, чиї плодові тіла розривали захисну плівку грунту та лісової підстилки. Петляючі стежини довели нас до заболоченого масиву, за яким ховалися 2 необстежені ліси, й ми дуже скоро зрозуміли, чому їх ніхто не досліджував.

Шлях через болото – це завжди радість та бадьорість, це літри мурашиної кислоти з кропиви дводомної та жабрицелистої, це зашморги хмелю на шиї та ногах, а його пивний пилок у носі та ротовій порожнині. Якщо Ви – фанат американського футболу, то можу порекомендувати зарості пирятинських очеретів, у якості ефективного тренажеру для проривів насиченого захисту команди-суперника. Спочатку Ви думаєте що довкола очерет південний (Phragmites australis), через 10 хвилин приходить впевненість, що це очерет найвищий (Phragmites altissimus), а наступна п’ятихвилинка підштовхує до того, щоб описати новий для науки вид – очерет гігантсько-безкрайньо-дезорієнтуючий й рятує від цього лише поганеньке знання латини.

Найцікавіше ж коїться на навігаторі. Здається, що Ви прямуєте просто до цілі, але трек на карті замикається в коло, яке потім перетворюється у завалену вісімку – символ нескінченності. Нескінченного шляху крізь угруповання класу Phragmito-Magno-Caricetea

Але проходить нещасних півгодинки й Ви в омріяному місці. Але те, що на знімку супутника виглядало зеленою плямкою виявляється Мертвим Лісом. Незрозуміла природна аномалія висмоктала всі життєві сили з вільх й вони стоять, як хрести на старому цвинтарі. Не чути співу птахів, лише моторошна тиша та нестерпний звук ручок, які врізаються у простір польових форм та геоботанічних щоденників. Робота виконана й час повертатися. На зворотному шляху ми втрапили у заплавний широколистяний ліс.

Результат пошуку зображень за запитом "phallus impudicus"
Дуже навіть пристойний гриб Фото: FineArt

Перше, що в такому угрупованні помічаєш – діагностичні види союзу Alno-Ulmion, а друге- нестерпний запах. Здається, що Мертвий Ліс не хоче відпускати геоботаніків. Огидний, відштовхуючий гнильно-трупний запах подразнює нюхові рецептори й нарешті видно його джерело – це гриб-веселка. Його запах має важливе біологічне значення, адже він приваблює мух, які переносять спори цього організму на далекі відстані. Запашні хімікати – це метантіол, сірководень, ліналол, транс-осімен, фенілацетальдегід, диметилсульфід та диметилтрисульфід.

У молодому віці веселка виглядає як яйце й має набагато приємніший ванільно-грибний букет ароматів. Тоді його можна споживати в їжу, окрім того такі яйця мають величезну популярність в народній медицині. Пацієнти з рецидивуючою хворобою звичайно підтримують антикоагулянти протягом усього життя. Наукові дослідження показали, що екстракти веселки можуть знизити ризик розвитку тромбозу вен у хворих на рак молочної залози шляхом зменшення частоти агрегації тромбоцитів та можуть мати потенціал як допоміжне профілактичне харчування [Kuznecov, G.; Jegina, K.; Kuznecovs, S.; Kuznecovs, I. (2007).].

Яйце веселки в розрізі. Джерело: Kettelring

Проте нам веселка потрібна зовсім для іншого. Я виливаю рештки питної води з пластикової пляшки, роблю в ній надріз й поміщаю здобич у імпровізований пластиковий контейнер. Ще один експонат для наших грибних демонстрацій у природничому музеї на 1 % готовий. І ми йдемо назад втомлені та щасливі, а разом з нами – гнилісно-трупний запах веселки.

А згодом ми з веселки зробили це: