>

Загін самогубців та втрачене покоління європейських науковців

Пройшло 100 років з того часу як перше génération perdue постаріло. Це словосполучення приписується американській письменниці Гертруді Штайн. Саме вона почула цю відверту лайку від великого боса якогось занюханого гаража в адресу молодого французького механіка, який працював надто повільно. Зараз цей термін зазвичай використовується для опису групи людей, які не знайшли себе в суспільстві.
Світлина від Довколаботаніка.

Минулого тижня, доки ти потайки спостерігав за всілякою єрессю у Фейсбуці європейські чиновники виступали на сесії конференції під промовистою назвою “Загублене покоління європейських вчених”. Тут перемивали кістки талановитим юним дослідникам, які страждають від короткотермінових контрактів та обмежених академічних можливостей для їх підтримки. У багатьох дисциплінах ці питання є реальними, серйозними і зростаючими у геометричній прогресії, як популістські ідеї перед виборами. Доки ти не сприймаєш цю проблему у ситій та благополучній Україні – менш ніж п’ята частина американських постдоків не знаходить собі позицію для дослідницької роботи, і ця ситуація ще жахливіша в Європі.

Світлина від Довколаботаніка.

Термін “втраченого покоління” має інше, більш тонке значення. Його популяризував Ернест Гемінґвей, який використовував ці два слова для опису вікової групи дезорієнтованих і заплутаних людей, які зростали серед жахів і хаосу Першої світової війни. В його розумінні це скоріш розгублене, а не загублене покоління. Як кажуть у нашій лабі, це два абсолютно різні види, політипіст ти клятий!

Захід, який відбувся минулого тижня на відкритому форумі EuroScience в Тулузі, Франція, був відвертим та щирим у оцінці масштабів проблеми та труднощів у пошуку рішень. Це може свідчити про те, що європейські політики та бізнесмени доеволюціонували до рівня Сполучених Штатів, де криза довіри та можливостей серед молодих вчених, особливо в галузі біомедицини, широко обговорюється щонайменше протягом десятиліття. Це гарна новина. Погана новина полягає в тому, що фрагментовані, різноманітні національні дослідницькі структури та сильні автономії університетів сприяють визнанню проблеми, але ніяк не віднаходженню рішень.

Світлина від Довколаботаніка.

На зустрічі президент Європейської дослідницької ради Жан-П’єр Бургіньон натякнув на очевидну панацею: збільшити фінансування наукових досліджень та створити стабільні академічні робочі місця. Але всі розуміють, що деякі частини тіла від цього злипнуться й чекати такого вирішення слід до появи свистячих звуків від представника ракоподібних на підвищеннях ландшафту нашої планети.

Існує нагальна потреба в збільшенні прозорості інформації щодо реальних можливостей працевлаштування аспірантів чи юних кандидатів наук у межах конкретної установи. На тулузькому івенті наголошували, що університети та інші установи повинні відслідковувати та надавати дані про те, скільки робочих місць є на кожному рівні кар’єрної драбини науковця та врахувати кожного вченого, який по ній рухається. Національна академія США намагається зробити це для постдоків, а Європейський науковий фонд намагається відстежувати долю європейських PhD. Це гарні моделі для наслідування!

Світлина від Довколаботаніка.
Прозора інформація про робочі місця не дозволить вирішити всі проблеми “загублених” дослідників, але принаймні, вона дає всі карти в руки при вирішенні того, куди рухатись далі. Структури, які моніторитимуть за аспірантами та постдоками, повинні забезпечити молодих науковців такими картами, нехай і не козирями, а битими, та взяти на себе відповідальність за підготовку їх до неакадемічної кар’єри. Те, що може здатися втратою для наукових кіл, може бути корисним для суспільства.

(Nature, 2018)

 

-->