Якщо наткнетеся на відео зі мною у ролі міського божевільного – то обов’язково дайте знати 🙂 Все розпочалося з того, що для демонстрацій у природничому мені стали потрібні столи. У хвилини канікулярного божевілля у 30-ти секундних перервах між квест-екскурсіями та демонстраціями я замовив собі 2 чотириногих пластмасових друга й став чекати.

Години змінювалися днями й от у п’ятницю ввечері – смс-ка радісно повідомила, що вантаж на відділенні Нової Пошти. Тільки сюрприз! Не на сусідньому 250-му на Пушкінській, а на єдиному вантажному поруч – за 2,5 кілометра. Вантажному, Карле!

Ну ок. Відділення відчиняється о 9:00, демонстрацію я маю почати о 12:00. “Встигну”, – подумав я. Саме в цей час Дарвін та Лінней в ноосфері заходились від сміху.

Прибув на вулицю Федорова я вчасно. Мене радісно зустріли калюжі брудні, як дисертації, що написані гоустрайтерами. Біля відділення стояли величезні вантажівки, автівки солідних розмірів і я – з затяганим рюкзачком.

Коли мені винесли мої столи – я трішечки випав у каламутний осад. Легенькі пластмасові вироби були оббиті важкими сирими дошками для захисту. Ця надійна конструкція важила 40 кілограм і саме тоді я зрозумів наскільки весела в мене субота.

Надії на таксі не було. Моя посилочка – навряд чи б влізла до “Ланоса”.

Спочатку я використав свої знання по фізіології та анатомії людини. Схопив столи в сосновій броні обома руками і як всім відомий Арнольд з фільму “Командос” пер це щастя на своєму сколіозному горбу.

Фізіології вистачило метрів на 100. Далі я згадав фізику. Ранковий дощик зменшував тертя і я тягнув свою лямку на крейсерській швидкості. Підйом біля метро Олімпійська дався мені легко. Там якраз базується жахіття під назвою цирк “Кобзов”, а ненависть завжди надає крила.

Далі стало важче. Мій дерев’яно-пластмасовий стіл все намагався перечипитися об бруківку, яка покладена у кращих традиціях кардіограми хворого з тахікардією. Співчуваючий перехожий, який шукав Укртелеком на відрізку довжиною в квартал серйозно мені допоміг, штовхаючи мою посилочку.

Я прямував до вулиці Пушкінської. Там на мене чека його величність Непентес та насіння росички. Коли я з класичним сайлент-хілським шкреготом наблизився до відділення №250 співробітники Нової Пошти зустріли мене поглядом, сповненим жаху та тривоги.

– Ми не відправляємо таких велкиких посилок!
– Та я не відправляти прийшов. Я ще за одним вантажем.

Вантаж, який мені видали виявився розміром з ламповий телевізор. Цей непентес точно не був карликовим!
Співробітникам відділення – One love! Вони допомогли занести й винести вантаж, зробили ручку до коробки з непентесом. І я окрилений всесвітнім гуманізмом просто біг до природничого зі швидкістю 2 км за годину.

4 поверхи – це безперервний стриптиз з курткою в геології, светром у палеонтології та сорочкою – зоології. Добре, що у нас немає 5-го поверху 🙂

У рідному відділі ботаніки я озброєний ножем та ножицями (звісно, ні молотка, ні лома-цвяходера я не маю) напав на риштування. Воно не піддавалося цим смішним інструментам. Мені не лишалося нічого ліпшого як виривати дошки із цвяхами руками. Одному адреналіну відомо як мені це вдалося!

І ось вони. Май треже! Моє золотце! Легкі та компактні столи – кращі друзі людини!